«Мій рідний край, моє життя Берези, клени, чисті ріки, Безмежна, первісна краса, Я не забуду це вовіки»! Вчитуюсь
у ці слов а невідомого автора на титульній сторінці брошури «Медвин мій
єдиний». Шкода, що без підпису. Безаперечно, вони підійдуть кожному з
нас, хто любить свою землю, той найдорожчий куточок, де народився, де
промовив уперше: «Мама!» Тому, хто, бодай у думках лине до свого
роду-племені, до свого пракоріння. Тому, хто прагне знати свою історію,
бо без цього ми – бур’ян, перекотиполе. Медвинці знають свою історію,
бо писали її кров’ю…
– Мамо! Мамо! За що їх арештували? Їх
розстріляють? – дванадцятирічний Михайлик Хижняк сіпав неньку за одяг.
– Наших трьох двоюрідних братів будьонівці взяли заручниками. Мамо!.. Мати зойкнула й заклякла, немов укопана. Сльози струмками полилися з очей. – Господи, що ж це буде? Як же сестрі зарадити? Схопивши хустку, вибігла на вулицю, за нею кинувся й Михайлик… –
Згадуючи це вже майже в дев’яносторічному віці, дід Михайло плакав,
немов дитина, – розповідає Євгенія Вербовенко, мешканка села Медвин,
також ледь стримуючи сльози. Представники Київської обласної
організації Української Народної Партії, які прибули вшанувати пам’ять
невинно убієнних у 1920 році затамували подих, слухаючи розповідь. –
Я тоді в Медвинській лікарні медсестрою працювала. Було це якраз 13
жовтня перед Святою Покровою. Я йшла коридором, чую чоловічі голоси і
хтось плаче в палаті. Я зайшла. Дідусю, може вам таблетку дати? – У мене на серці така рана, що ніякою таблеткою не загоїш, доню… …– Мамо! Мамо! Їх розстріляють? – захеканий Михайлик укотре перепитував матір. Мати крізь сльози: – Ні, цього не станеться, вони ж також люди… У них же також діти є… Хіба ж вони серця не мають?.. …–
Таки не мали, – продовжує Євгенія Вербовенко. – Незважаючи на голосіння
матерів, більшовицькі головорізи хапали молодих хлопців, хто потрапляв
під руку. Мати, а за нею й син прибігли до центру. Близько вісімдесяти
молодих людей віком 18-25 років під дулами гвинтівок та маузерів чекали
своєї участі. Вийшов якийсь «красний» начальник: «Сейчас будет
говорить товарищ маузер, – витягнув з кобури пістолет. – Если вы не
скажете, кто разграбил наш обоз. Вас, контра, мы расстреляем!..». Жінка
замовкла, щоб перевести подих. Я глянув на пам’ятник, біля якого ми
стояли в центрі села. Прочитав: «20 серпня 1920 року тут розпочалося
антибільшовицьке повстання Медвинської республіки. Жертовна боротьба
медвинців в ім’я України, полум’я червоного терору, що пронеслося над
тереном Медвинської республіки, ставить Медвин в один чільний ряд
сподвижництва нації поряд з героями Крут, Холодного Яру, Базару. Слава
Україні! 20. VIII. 2000» Тим часом не оминула своєю увагою цю
трагічну сторінку нашої історії й голова Київської облдержадміністрації
Віра Ульянченко, яка у супроводі народного депутата України Івана
Зайця, голови Богуславської райдержадміністрації Миколи Євтушенка та
медвинського сільського голови Петра Листопада поклали квіти до
підніжжя пам’ятника. Потім односельчани та гості рушили за село до Ковтунового ліска. …
– Жінки заламували собі руки, благали змилосердитися над дітьми, –
продовжила співрозмовниця, коли ми приїхали на місце трагедії, – яка ж
вони контра? – Молчать! Кто грабил обоз? – витріщився більшовик. –
Обоз для них був привід, щоб помститися медвинцям за всі роки спротиву
совєтам, – додала пенсіонерка. – За словами Хижняка, вони чудово знали,
що їхній обоз пограбували повстанці отамана Зеленого. Про це згодом дід
Михайло дізнався від одного хлопця, якому вдалося вціліти.
Червоноармієць, який арештував його й вів до центру села, шепнув на
вухо: «Я знаю, что ты здесь не при чем, это Зеленый со своїми
бандитами. Я сейчас буду стрелять вверх, а ты беги…» Сивочолі діди
(більшість чоловіків, які могли тримати зброю пішли в ліси до
повстанців), яких також зігнали на майдан слухати комісарів,
насупившись, мовчали. – Выводить арестованных за село! – скомандував бузувір. Хаты поджечь, чтобы и духу этой контры здесь не было! З усіх кутків почало палати село. Звідусіль лунали зойки та прокльони, чулися постріли… Ми підійшли до насипаної могили в урочищі біля Ковтунового ліска. …–
Ось тут 13 жовтня 1920 року, де оце посадили молоденьких дубків, їх
побили на смерть: стріляли, рубали, топтали кіньми. Топтали квіт нації!
Потім ще цілий день не давали матерям та рідним забрати тіла. Вночі їх
поховали у спільній ямі за християнським звичаєм, насипали могилу,
поставили на могилі великого хреста, – скінчивши розмову, жінка
заплакала… – Щоправда, згодом комісари знову його зняли, а могилу
розрівняли. За часів німецької окупації медвинчани вкотре поставили
хреста, радянська влада – знесла! Сподівалися, душогуби, замести свої
криваві сліди. Але пам’ять людська чіпка. Розпочався жалобний мітинг. –
Ця могила, цей хрест нагадує нам, як дорого коштує вольність, як дорого
коштує незалежність, як дорого коштує Україна! – донеслися з гучномовця
слова Віри Ульянченко. – Пам’ятаймо, воля не продається ні за
гроші, ні за крісла, ні за громадянство. Особливо це доречно сьогодні,
коли деякі політичні сили та їх лідери рвуть нашу державу на шматки… –
Ми завжди прагнемо миру й будемо це робити, але сьогодні ми маємо бути
злютовані у своїй борні за незалежність, – додав Іван Заєць. –
Таке ніколи не зітреться з людської пам’яті, – відзначив у своїй
промові Микола Євтушенко, якщо є гідні нащадки. А вони є. Принаймні, у
школярів, яким на цьому місці проводять уроки пам’яті, обов’язково
проростуть зерна любові до Вітчизни, до її героїв! – У шістдесятих
роках підпільно була видана книга «Медвин горить», яка переходила з рук
у руки, від хати – до хати, – каже Петро Листопад. – За часів
незалежності була видана нова книга «Медвин в огні». Нині постала
потреба розширити й доповнити ці видання, бо багато подій тих буремних
років ще не висвітлено. І ми збережемо це для нащадків. Ігумен
Амвросій, намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря з
Богуслава разом з ченцями відслужив молебень за невинно убієнних.
